|
МОЙСЕЙ
написав Іван Франко
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожу,
Людським призирством, ніби струпом вкритий!
Твоїм будущим душу я трівожу,
Від сорому, який нащадків пізних,
Палити-ме, заснути я не можу.
Не вже тобі на таблицях зелїзних
Записано в сусїдів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїздних?
Не вже по вік удїлом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Не вже тобі лиш не судилось діло,
Щоб виявило твоїх сил безмірність?
Не вже за дармо стільки серць горіло
До тебе найсвятишою любовю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
За дармо край твій весь политий кровю
Твоіх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоровю?
За дармо в слові твойому іскряться
І сила й мягкість, дотеп і потуга,
І все, чим може в гору дух підняться?
За дармо в пісні твоїй ллється туга
І сміх дзвінкий і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О, ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духу
І в день воскресний твойого повстання.
О, як би хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, як би пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює,, веде на путь спасенну!
Як би!… Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,-
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі,
І глянеш як хозяін домовитий
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми-ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний;
Твоїй будущині задаток слізми злитий,
Твойому генію мій скромни й дар весільний.
I
Сорок літ проблукавши Мойсей
По арабській пустині
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні як ржа
Голі скелі Моава,
Та щза ним синіє Йордан
І діброви й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраіль кочує;
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осил їх гризуть
Осети та бодячє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сафіри
Вже ось-ось за горою блистять, -
З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сафіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.
І зневірився люд і сказав:
"Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?"
І покинули ждать і бажать
І десь рваться в простори,
Слать гонців і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраіль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грани мясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та бодячє.
Та трібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз напів сонні батьки
Головами хитають.
"Де набрались вони тих забав?"-
самі в себе питають.
Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?"
II
Лиш один з поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає,
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий, пророк,
Се дідусь слабосилий,
Ще без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили
Все, що мав у житю, він віддав
Для одної ідеї
І горів і яснів і страждав
І трудився для неї
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмуря.
Як душа їх душі підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвисших, піднебних висот
І вітхненя й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню невіри.
Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхнінє,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху се казка;
Мясо стад їх і масло і сир,
Се найвисшая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд се дурість і гріх
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
"Наші кози голодні!"
І на поклик його у поход:
"Наші коні не куті"
на обіцянки слави й побід:
"Так войовники люті".
На принади нової землі:
"Нам і тут не погано".
А на згадку про божий наказ:
"Замовчи ти, помано!"
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голоситий Датан перепер
Ось яку ухвалу:
"Хто пророка із себе вдає
І говорить без звязку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку, -
"Хто додбунту посміє народ
Накликати, до зміни,
І манити за гори, на-стріть
Кінцевої руїни, -
"Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінєм
Най опльований буде всіма
І побитий камінням".
I I I
Вечоріло. Поменшала вже
Цілоденная спека;
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.
Наче дощ золотий із небес
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.
Звільна, плавно ступаючи йдуть
Камяними стежками
Чорноокі Гебрейки бичем
З глиняними збанками -
Із збанками на гловах, ген
Під скалу до книниці,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягниці.
Старші діти по голіа степу
Наче зайчики грають,
В перегоди біжать і кричать,
Або з луків стріляють.
Де-де чути квилінє з шатра,
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заволить сумну,
Наче степ у тьмі ночий
Та ось старші, батьки та діди
Із наметів виходять,
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять.
Чи не видно ворожих їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураганом?
Ні, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусідські:
"Що раз менше в ягниць молока,
І ягняти ось-тіцькі!
"Навіть що, для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиска красші.
"Авірон радить край Мадіям,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне мабудь
По вчорашній ухвалі".
А в тім в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий і великий.
Що таке? Чи де ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей вихожа
Із свойого намета.
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить.
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосє все біле як сніг
У старечі оздобі,
То стоять ще то горді жмутки .
Як два роги на лобі.
Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіта
Простяга свої штири роги
В щьиои сьлоролги світа.
В тім наметі є скриня важка,
Вся укована з міди,
В ній Єгови накази лежать,
Знаки волі й побіди.
Та давно вже не входить ніхто
До намета святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.
Але камінь великий лежить
Край намета до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять то народу.
На той камінь зіходить Мойсей -
І жахнулися люде.
Та не вже-ж волі всіх на докір
Він пророчи ти буде?
І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?
Ось між чільнми вже Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче Датан,
Лихий демон громади.
IV
"Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам тепер
Замість першого вступу.
"Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, -
То-ж тепер вам усім в перекір
Говорити я мушу.
"Зрозумійте й затямте собі,
Ви, сліпців поколінє,
Що як зглушите душу живу,
Заговорить камінє.
"Вчора ви сприсяглися свій слух
Затикать на промови
Не мої, не тих глинних уст,
А самого Єгови.
"Бережіться, а то він до вас
Заговорить по свому,
Заговорить страшнійше сто раз,
Як в пустині рик грому.
"А від слів його гори дрожать
І земля подається,
Ваше серце як листє в огні
Зашкрумить і зоветься.
"Вчора ви прокляли всякий бунт-
І кляли його всує,
Бо напроти тих глупих проклять
Ваше серце бунтує.
"Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прісне тісто,
Творчі сили, - ті гнатимуть вас
У призначене місто.
"Вчора ви уважали спокій
Найближеннійшим станом;
Та чи радився ум ваш при тім
З вашим Богом і Паном?
"Чи то він для спокою призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і племя його
На луги Канаана?
"Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділю?
Семилітнім їх голодом гнав
Аж над береги Нілю?
"Як би хтів вас в спокою держать,
Наче трупа у крипті,
То ви й доси як сірі воли
Гнули-б шиї в Єгипті.
"Тим то буду до вас говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з Богом на прю
Виступать непорадно.
"Бо Єгови натягнений лук
І тетива напята,
І наложена стрілка на ній -
І то ви є стріла т.
"Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить;
"Я бажаю спокою?"
"А що вчора ви тут присягли
На подобу жіноцтва
Більш не слухать обітниць моїх,
Ні погроз, ні пророцтва, -
"То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу й попророчу.
"І ви мусите слухати, хоч злість
Вб'є вам жало студене.
Радь я знать, чия перша рука
Підійметься на мене!"
V
"Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
То-ж мов дітям безумним я вам
Розповім одну казку.
"Як зійшлися колись дерева
На шрокім роздолі.
"Оберімо собі короля
По своїй вольній волі.
"Щоб і захист нам з нього і честь,
І надія й підмога,
Щоб і пан наш він був і слуга,
І мета і дорога".
"І сказали одні: Вибирать -
На одно всі ми звані
Най царює над нами во вік
Отой кедр на Ливані.
"І згодилися всі дерева,
Стали кедра благати:
"Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати".
"І відмовив їм кедр і сказав:
"Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?
"Щоб покинув я сам ради вас
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним - пустився служить
Збиранині народу?
"Ви корону мені принесли?
Щоб мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Ливана".
"І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
"Ти між нами ростеш, нам рідня,
Йди до нас царювати".
"І сказала їм пальма: "Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить,
Се моє хиба діло?
"Щоб між вами порядки робить
Чи-ж я кинути в силі
Свої цвіти пахучі та свій
Плід - солодкі дактилі?
"Мало-б сонце даремно мій сок
Вигрівати що днини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіря й людини?
"Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою тінь
І поживу й розраду".
"І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма ні кедр
Царювати над ними.
"Ну-мо рожу благать! Та вона
Всьому світови гожа,
Без корони - цариця ростин,
Приподобниця божа
"Нумо дуба благати! Та дуб
мов хозяїн богатий,
Своїм гиллєм, корінєм і пнем,
Жолудьми все занятий.
"Нум березу благать! Та вона
Панна в білому шовку
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
"І сказав хтось неначе на жарт
Оте слово діточе:
"Ще хиба би терна нам просить,
Може терен захоче".
"І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними
"Мовив терен: "Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
"Я ні станом високий як кедр,
Ні як пальма вродливий,
І не буду як дуб самолюб,
Як береза тужливий.
"Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду в низу,
Ви-ж буяйте не неба.
"Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками,
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
"І служитиму зайцю гніздом,
пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху"....
|
